Рішення Віденського конгресу закріпили політичну роздробленість Німеччини я та Італії. Такий стан речей не міг задовольнити їхні народи. В історії Німеччини та Італії 1815—1847 рр. стали періодом формування передумов для об'єднання цих країн у 50—60-х рр, XIX ст.

Більшість німецьких політиків і суспільних діячів розраховували, що ніс-ля перемоги над Наполеоном їх народ нарешті здобуде державну єдність. Од­нак ці сподівання не справдилися. Створений за рішеннями Віденського кон­гресу Німецький союз існував лише на папері, поза яким не мав спільного законодавства, уряду, збройних сил тощо. Два головні суперники за провідну роль у ньому, Австрія та Пруссія, увійшли до союзу лише частково. Східні частини цих держав залишалися за його межами. Союзний сейм, який під головуванням представника Австрії збирався у Франкфурті-на-Майні, реальної влади не мав. До того ж його авторитет у державах Німецького союзу зменшувало те, що голоси в сеймі було розподілено так, що за Австрією завж­ди залишалася гарантована більшість. Кожна з держав союзу мала свого мо­нарха, уряд, армію, митні тарифи, грошову й судову системи, У більшості німецьких держав влада монархів мала абсолютний характер, а їхні піддані не мали політичних і громадянських прав.

У період наполеонівських завоювань у німецьких державах було проведе но реформи, які сприяли знищенню старих порядків. Так, у Пруссії на основі викупу селянами феодальних повинностей було скасовано кріпосну залеж­ність. Стало розвиватися міське самоуправління. Знать позбавили привілеїв на отримання офіцерських посад. Однак чимало з цих перетворень так і зали­ти лося незавершеними,

У сільському господарстві зберігалося чимало залишків кріпосництва, які заважали його розвитку. Промислова революція в Німеччині розпочалася лише в 30-х рр. XIX ст. На її розгортання негативно впливали відсутність єдиного ринку вільної робочої сили та наявність митних кордонів між ні­мецькими державами. Найбільших успіхів промислове виробництво досягло в трьох регіонах: Рейнсько-Вестфальському, Сілезії та Саксонії. Розвитку промисловості сприяло використання машин і запровадження технічних ви­находів. У 1822 р. в усій Німеччині працювало лише дві парові машини, у 1847 р. — близько тисячі. Серед галузей промисловості провідними були вугільна, металургійна й текстильна.

Найбільшим торговельно-промисловим центром Німеччини наприкінці 40-х рр. ХіХ ст. стала столиця Пруссії  Берлін. Тут були зосереджені дві третини машинобудівних і ситцевибивних підприємств Пруссії, поряд із ма­нуфактурами діяли перші фабрики. У 1846 р. з 400 тис. берлінців 70 тис. осіб працювали найманими робітниками на великих мануфактурах і фабриках. Однак їхнє становище було дуже важким: низька заробітна плата, робочий день тривав 14—15 годин.

У 1835 р. в Німеччині збудували першу залізницю завдовжки 6 км. Це було на десять років пізніше, ніж у Великій Британії, і на п'ять років пізні­ше, ніж у Франції.

У 1818 р. Пруссія розпочала укладати з іншими німецькими державами угоди про встановлення єдиного митного кордону. У 1834 р. 18 німецьких держав об'єдналися в новий Митний союз, учасники якого скасовували мито на товари, які перевозилися через їхні кордони. Провідну роль у союзі відігра­вала Пруссія. Його створення сприяло становленню в Німеччині єдиного на­ціонального ринку.

Створення Німецького союзу спричинило поширення в німецьких державах сподівань, що він сприятиме їх економічній єдності та впро­вадженню ліберальних конституцій. Однак цього не відбулося.

Мрії про єдину Німеччину, у якій невід'ємні права людини і громадя­нина будуть забезпечені конституцією, набули поширення насамперед у студентському середовищі. У 1815 р. студенти Енського університету створили товариство, яке пропагувало ідею об'єднання німецьких держав. Ці погляди вони поєднували з виступами проти реакційних поряд­ків. Восени 1817 р. у Вартбурзі студенти влаштували святкування 300-річного ювілею початку Реформації. На святі вони несподівано для багатьох улаштували спалення на багатті символів реакції в німецьких державах, із-поміж яких були австрійський поліцейський, офіцерський корсет і «Кодекс жандармерії». Ці події стали для австрійського канц­лера Клеменса Меттерніха приводом для того, щоб розпочати кампанію проти «надзвичайного лібералізму» і «бунтівного духу німецького сту­дентства» . Однак рух за демократизацію та об'єднання Німеччини серед студентської молоді не припинявся.

У серпні 1919 р. на з'їзді німецьких монархів у Карлсбаді (Карлових Варах) було ухвалено заходи для придушення опозиційних настроїв. В університетах запровадили жорсткий контроль за студентами, бага­тьох за підозрою в опозиційній діяльності було заарештовано, розпочав­ся поліцейський терор.

3. Активізація опозиційного руху в 30-40-х рр. XIX ст. Фрідріх Ліст

Події Липневої революції 1830 р. у Франції викликали активізацію опозиційних настроїв у німецьких державах. Так, 27—30 травня 1832 р. у Пфальці відбулося «Гамбахське свято» за участю майже ЗО тис. осіб. Якщо у «Вартбурзькому святі» 1817 р. взяли участь лише студенти і про­фесори, то в Гамбаху зібралися підприємці, ремісники, робітники, інтелі­генція. У промовах, що лунали на ньому, висувалися вимоги боротьби за демократичні реформи та об'єднання Німеччини.

Унаслідок переслідувань у період політичної реакції чимало німецьких патріотів були змушені залишити країну. У 1834 р. у Швейцарії виникло товариство «Молода Німеччина ». Члени цієї таємної організації своєю ме­тою вважали боротьбу за об'єднання Німеччини та створення республіки. У програмових документах товариства висувалися вимоги свободи друку і зборів, запровадження вільної підприємницької та торговельної діяль­ності, ліквідації залишків кріпосництва. Здійснити це збиралися револю­ційним переворотом за допомогою групи змовників, які мали усунути від влади уряди німецьких держав. Висилка в 1836 р. німецьких емігрантів зі Швейцарії привела до розпаду «Молодої Німеччини».

Однією з найвідоміших фігур у національному русі Німеччини 30- 40-х рр. XIX ст. був професор-економіст Фрідріх Ліст (1789—1846). Пропагуючи ідею об'єднання німецьких держав, він першим усебічно розкрив взаємозв'язок між розвитком економіки й національним об'єднанням Німеччини. У своїй основній праці «Національна система політичної економії» Ф. Ліст показав, як саме політична роздробленість заважає економічному розвитку німецьких земель, та обґрунтував необ­хідність їх об'єднання через створення єдиної національної економіки. Лише тоді, на його думку, німці зможуть «піднестися на висоту націо­нальної величі».

Ф. Ліст уважав, що економічні інтереси є відображенням потреб нації. «Уся моя теорія, — писав він, — побудована на тлумаченні природи на­ціонального інтересу, який є посередником між індивідуальним і загаль­нолюдським» . На тогочасний світ учений дивився як на «світ націй», що мають власні інтереси та діють задля досягнення сприятливих умов для їх задоволення. На думку сучасних дослідників, Ф. Ліст став одним із засновників німецького економічного націоналізму, убачаючи в ньому дієву силу для формування нації і побудови національної держави.

Рішення Віденського конгресу негативно вплинули на розвиток Італії. її знову переділили на вісім королівств і герцогств, а в північно-східній частині утворили Ломбардо Венеціанське королівство, що входило до складу Австрій­ської імперії. 1815-1830 рр. стали для Італії, як і інших регіонів Європи, пе­ріодом Реставрації — відновлення старих порядків і політичної реакції. В усіх італійських державах було відновлено абсолютну владу монархів, панівні по­зиції знову посіли дворяни й духівництво, негативно налаштовані до всіх змін, що відбувалися тут під впливом революції у Франції та наполеонівських війн. Ліквідація панування Наполеоне не призвела до національного визволення Італії, французьке гноблення поступилося австрійському, оскільки всі держа­ви півострова більшою або меншою мірою залежали від Австрії. Однією з най­відсталіших держав Італії була Папська область, що перебувала під світською владою Папи Римського. З-поміж усіх держав півострова лише Сардинське королівство (П'ємонт), користуючись своїм розташуванням між Францією та Австрією, наважувалося проводити самостійну політику.

Дуже швидко проявилися негативні наслідки австрійського панування для Ломбардо-Венеціанського королівства. Воно не отримало передбаченої рішеннями Віденського конгресу автономії та управлялося австрійцями. Італійців позбавили можливості обіймати будь-які важливі посади в ад­міністрації, судах та армії. На території королівства перебувала австрійська армія і діяла австрійська поліція. Усі періодичні видання підлягали цензурі, переслідувалися будь-які національно-ліберальні ідеї. Імператор Австрії Франц І, характеризуючи свою політику, говорив: «Насамперед необхідно, щоб ломбардці забули про те, що вони італійці». Однак це мало зворотний результат: саме в тогочасній Ломбардії набагато активніше, ніж, в інших ре­гіонах півострова, розвивався національно-визвольний рух.

Період від кінця XVIII ст. до 1870 р. в італійській історії називають «епо­хою Рісорджименто» (Відродження). Це був час розгортання національно-визвольного руху й боротьби за відродження італійської державності.

У 1818 р. в Ломбардії граф Федеріко Конфалоньєрі очолив таємне товари­ство «Італійська федерація». Метою організації було звільнення від австрій­ського панування, здобуття незалежності й створення конституційної монар­хії в Північній Італії. Діяло також чимало невеликих революційних підпільних організацій, які вели боротьбу з австрійцями. Рух карбонаріїв значного поширення в Північній Італії не набув.

У Центральній та Південній Італії активно діяли карбонарії, які з'явилися тут на початкуXIX ст. Після 1815 р. карбонарії створили там розгалужену мережу таємних, суворо законспірованих вент (осередків), члени яких своєю самовідданою боротьбою зробили значний внесок в італійське Рісорджимен­то. Серед карбонаріїв були представники ліберального дворянства, буржуазії та інтелігенції. Своєю головною метою вони вважали боротьбу за національну незалежність Італії. Щодо її майбутнього державного устрою, то більшість карбонаріїв виступала за створення конституційної монархії. Однак серед них були також радикали, прибічники республіки.

Політична роздробленість Італії була головною перешкодою для її еконо­мічного розвитку. Між італійськими державами існували митні кордони, у кожному королівстві й герцогстві діяли власні системи міри й ваги, грошові системи, закони. За рівнем економічного розвитку Італія суттєво поступала­ся Великій Британії, Франції і навіть Пруссії. Промислова революція розпо­чалася тут лише в ЗО—40-х рр. XIX ст. Слаборозвинена промисловість не могла забезпечити працею тих, хто не знаходив її на селі. Розвиток сільсько­го господарства відбувався дуже повільно через існування феодальних пере­житків. Селяни не мали достатньо землі та орендували її у дворян-землевлас-ників, віддаючи за це частину врожаю. Деякі працювали батраками лише за їжу. Особливо важким було становище в сільському господарстві Південної та Центральної Італії. Злидні, голод і відсутність праці перетворювали селян на жебраків і волоцюг.

5.  Революції 20—30-х рр. XIX ст.

Складовою італійського Рісорджименто став революційний рух, що охопив держави півострова на початку третього десятиліття XIX ст. У липні 1820 р. першими в Італії підняли повстання карбонарії в Неаполітанському королівстві. Революція тривала тиждень і завершилася їхньою перемогою. Повсюдно лунали слова гімну карбонаріїв: «Деспотизм зни­щено, тиранія загинула й аристократія ніколи не буде нас пригноблюва­ти!». Король змушений був затвердити запропоновану повстанцями кон­ституцію та скликати парламент. Тим часом європейські монархи на засіданні Священного союзу обговорили становище в Неаполі та доручили Австрії придушити революцію. Австрійська армія розгромила неаполі­танську й відновила в країні абсолютну монархію. На всіх,учасників ре­волюції чекала жорстока розправа.

У ніч із 9 на 10 березня 1821 р. розпочалася революція в Сардинсько­му королівстві (П'ємонті). її очолили карбонарії — офіцери сардинської армії. Повстанці висунули гасло національної незалежності всієї Північ­ної Італії. Було проголошено конституцію і сформовано тимчасовий уряд. Австрійська армія разом із прибічниками сардинського короля Віктора Еммануїла І придушила революцію.

Після революцій 1820—1821 рр. у Неаполі та П'ємонті арешти кар­бонаріїв розпочалися в усій Італії. Організація офіційно заявила про свою ліквідацію, однак таємно готувалася до подальшої боротьби. Цього разу карбонарії виступили в Центральній Італії. Під впливом Липневої революції 1830 р. у Франції в лютому 1831 р. вони підняли повстання в Пармі, Модені та Папській області. Спочатку повстанці перемагали, але внаслідок інтервенції австрійців зазнали поразки.

Ці невдачі змусили італійських патріотів шукати нових форм бороть­би. Однією з поразок карбонаріїв було те, що вони діяли переважно ізо­льовано в межах окремих держав. У 1831 р. в Марселі колишній карбо­нарій Джузеппе Мадзіні (1805—1872) створив «Молоду Італію» — єдину загальноіталійську національно-революційну організацію. Він сформулю­вав принцип «кожній нації — держава» і розгорнув боротьбу за його реалі­зацію в Італії. Створити італійську національну державу Дж. Мадзіні зби­рався шляхом революції, здійсненої «із народом і для народу». У майбутньому члени «Молодої Італії» бачили свою батьківщину єдиною незалежною демократичною республікою.

Палкий ентузіазм: і відданість Дж. Мадзіні справі визволення Італії сприяли швидкому зростанню впливу створеної ним організації. У різ­них місцях півострова з'явилися місцеві осередки «Молодої Італії», які мали готувати загальноіталійську революцію. Однак неодноразові спро­би підняти повстання в 1833—1334 рр. і на початку 40-х рр. XIX ст. ви­явилися невдалими. Унаслідок цього Дж. Мадзіні та його прибічники дійшли висновку, що найближчим часом здійснити італійську револю­цію неможливо.

Із-поміж членів «Молодої Італії» вирізнявся один із майбутніх героїв італійського Рісорджименто Джузеппе Гарібальді (1807—1882). За участь у революційній змові, організованій Дж. Мадзіні 1834 р., його було засуджено до смертної кари, і він емігрував до Південної Америки. Там Дж. Гарібальді перебував до 1848 р. в оточенні тих, хто виборював незалежність південноамериканських держав. У 1848 р. він повернувся до Італії та присвятив життя боротьбі за її об'єднання.

6. Діяльність поміркованих лібералів наприкінці 30-х — у 40-х рр.XIX ст.

Невдалі спроби здійснити об'єднання Італії революційним шляхом призвели до того, що від середини 30-х рр. XIX ст. в італійському націо­нально-визвольному русі на перший план висуваються помірковані лі­берали. Серед них були великі землевласники, банкіри, підприємці, юристи тощо. Вони вважали єдино можливим способом об'єднання Італії перетворення згори шляхом реформ. їхній ідеолог Вінченцо Джоберті (1801 — 1852) уявляв майбутню об'єднану Італію федерацією держав, створеною за згодою їх монархів «без крові, без хвилювань, без револю­цій». Свою практичну діяльність ліберали спрямовували на здійснення заходів, які мали сприяти зростанню національної свідомості італійців. У 1839—1847 рр. вони щорічно збирали загальноіталійські конгреси вчених. Хоча політичні проблеми на них відверто не обговорювалися, ця форма спілкування сприяла згуртуванню прибічників поглядів помір­кованих лібералів. Із часом ставлення лібералів до австрійців та їх втру­чання у справи в Італії ставало більш різким. У 1846—1847 рр. у бага­тьох їхніх газетах і журналах почали з'являтися заклики до загальноіталійської війни проти Австрії.

 

Австрійська імперія, як ви знаєте, з'явилася в 1806 р., коли Франц II під тиском Наполеона І назавжди відмовився від титулу імператора Свя­щенної Римської імперії німецької нації. Держава Габсбурґів стала нази­ватися Австрійською імперією, а її правитель - Францоу І. За державним устроєм це була абсолютна монархія з необмеженою владою імператора.
Дорадчими органами при імператорі були Придворна військова рада, Гофрат (Палапова рада) і Таємна рада. Імператор призначав склад уряду й канцлера, що був його керівником. За правління Франца І (1806—1835) та Фердінанда І (1835—1848) визначальну роль в імперії відігравав міністр закордонних справ і фактичний голова уряду в 1809—1821 рр. та канцлер у 1821-1848 рр. Клеменс Меттерніх (1773-1859).

Граф (пізніше князь) К. Меттерніх став одним із найвидатніших політи­ків XIX ст. На Віденському конгресі 1814—1815 рр. він став творцем нової системи міжнародних відносин у Європі після повалення Наполеона І. К. Мет­терніх уважав, що період існування відносно ізольованих одна від одної дер­жав завершився, склалася їх спільність, і кожна своїми інтересами пов'язана з іншими. Саме він запровадив у тогочасну європейську дипломатію терміни «політика рівноваги у Європі», «політика союзів», «політика європейської

безпеки». Однак для підтримки рівноваги у Європі К. Меттерніх уважав за необхідне застосування «права сили» — утручання у справи інших держав із метою їх підпорядкування загальному порядку. Саме тому він став одним з організаторів Священного союзу.

За своїми поглядами К. Меттерніх був консерватором. Його зовнішня політика сприяла поверненню Австрії до складу великих держав. Однак за нього Австрійська імперія стала головним оплотом Реставрації у Європі, про­тивником об'єднання Німеччини та Італії.

У своїй внутрішній політиці К. Меттерніх намагався засобами політичної реакції зберегти панування над неавстрійськими народами імперії, які в цей час переживали період національного відродження. Він також багато зробив для збереження в країні старих порядків і привілеїв дворянства. Щодо загрози мож­ливої революції в імперії він говорив, що це «пожежа», яку необхідно гасити в зародку. Однак подолати революційний рух в Австрії К. Меттерніх не зміг.

 

Австрійська імперія мала територію 576 тис. км і була другою за роз­мірами після Росії. У Європі її називали «клаптиковою» монархією, ос­кільки вона складалася з адміністративних утворень (королівства, про­вінції тощо) із багатонаціональним населенням. У середині XIXст. із близько 37 млн її населення австрійські німці становили 7 млн, слов'янські народи — 18 млн, мадяри (угорці) — 5 млн осіб. Утримуючи владу в такій державі, австрійці дотримувалися давнього імперського принципу «поділяй і володарюй». Франц І так характеризував свою політику: «Мої народи чужі одне одному: тим краще. Вони не хворіють одночасно на ті самі хвороби... Я ставлю угорців в Італію, італійців в Угорщину, кожний пильнує свого сусіда. Вони не розуміють і ненави­дять одне одного. Із їхньої неприхильності народжується дорядок, Дз їхньої ворожнечі — загальний мир».

Зростання політичного впливу Австрії на європейські справи не супро­воджувалося досягненнями в розвитку її економіки. У 1815—1847 рр. вона залишалася аграрною країною, дві третини населення якої працюва­ло в сільському господарстві. Розвитку останнього заважало збереження залишків феодальних відносин. Утручання влади перешкоджало розвитку' промисловості. Так, Франц І забороняв створювати у Відні нові мануфак­тури й фабрики, побоюючись збільшення у своїй столиці кількості робіт­ників, схильних до страйків. Промислова революція розпочалася в Австрії в ЗО—40-х рр^ XIX ст. в її найбільш розвинених провінціях — Нижній Австрії та Чехії. Перша в імперії парова машина з'явилася на фабриці в Брно в 1816 р. Наприкінці 20-х рр. XIX ст. в Австрії було лише 11 паро­вих машин, у 40-х рр. — ЗО, у середині XIX ст. — 900. Будівництво заліз­ниць в імперії розпочалося в 1828 р., але в 1846 р. їх протяжність станови­ла лише 148км. У 1830 р. відкрилася перша пароплавна лінія, яка з'єднала Відень із Пештом в Угорщині. Характерною для Австрійської імперії була нерівномірність розвитку її частин: якщо одні провінції (Чехія, Ломбардо-Венеція, Нижня Австрія) виробляли основну частину промислової продук­ції, то інші (Галичина, Буковина, Далмація)відігравали роль аграрно-си­ровинних придатків, ринків збуту готової продукції.

Завдяки зусиллям К. Меттерніха народи багатонаціональної Австрій­ської імперії страждали від політичного та духовного гноблення. Освіта перебувала під контролем католицької церкви. Під забороною цензури опинилося чимало творів світової класики — Й. Ф. Шіллера, Й. В. Гете, Г. Е. Лессінга тощо. Звичним явищем стали тасмні суди, затримання неблагонадійних осіб на невизначений термін без висування звинува­чень, друкування приватних і дипломатичних листів, політичний на­гляд тощо.

     Передберезневий період

Вплив Липневої революції у Франції призвів до загострення протиріч в Австрійській імперії. Добу від 1830 р. до революції 1848—1849 рр. в іс­торії Австрії називають «передберезневим періодом» (революція 1848— 1849 рр. розпочалася в країні ь березні). У цей час Австрію охопило гро­мадсько-політичне піднесення. Представники більшості верств населення, за винятком правлячої верхівки, поділяли необхідність здійснення в дер­жаві соціальних перетворень і реформування державного устрою. Незва­жаючи на суттєві відмінності в поглядах, вони погоджувалися в необхід­ності встановлення обмеженої монархії, скликання представницького органу влади із законодавчими функціями для прийняття Конституції, запровадження основних громадянських і політичних свобод.

На початку 30-х рр. XIX ст. граф Іштван Сечені, один із видатних гро­мадських діячів тогочасної Угорщини, розробив програму реформ, яка пе­редбачала ліквідацію залишків кріпосництва й заміну панщини найманою працею в сільському господарстві, ліквідацію ремісничих цехів, підтримку національної промисловості, створення Національного банку та широкої мережі кредитних установ. Однак при цьому він був переконаний у необ­хідності підтримки угорським дворянством династії Габсбурґів і збережен­ня ним провідних політичних та економічних позицій у державі.

Однак уряд К. Меттерніха відкидав навіть можливість обговорення будь-яких перетворень в імперії. Канцлер був переконаний у їхній шкід­ливості, оскільки вони зруйнують те, що він уважав непорушним.

     Національне відродження слов'янських народів Австрійської імперії

Поширення у Європі в добу наполеонівських війн уявлень про те, що кожна нація має право на < ам, .визначення, призвело до того, що народи Австрійської імперії стали все наполегливіше вимагати надання грома­дянських свобод і забезпечення національного рівноправ'я. В історії сло­венців, хорватів, сербів, чехів, словаків, поляків, українців, що перебували під австрійською владою, кінець XVIII — перша половина XIX ст. стали періодом початку доби національного відродження.

Пробуджуючись до національного життя, ці народи зверталися до свого фольклору (усної народної творчості) — звичаїв, історії та культури. Подальший розвиток і поширення національної літературної мови сприяли розквіту національної літератури, театру тощо, тобто станов­ленню національної культури.

Велику роль у цьому відігравали слов'янські просвітителі, яких на­зивали «будителями». Чимало зробили для національного відродження чехів Йозеф Добровський (1753—1829), автор праць з історії мови та культури чехів, і Йозеф Юнгман (1773—1847), який створив підручник чеської літератури та чесько-німецький словник. Видатними діячами словацького відродження були Ян Коллар (1793—1852), поет, автор збірок словацьких народних пісень, і Людовіт Штур (1815—1856), який розпочав створення словацької літературної мови.

Вагомими були здобутки «будителів» західних українців, що перебу­вали під владою Габсбурґів. Михайло Поп-Лучкай (1789 — 1843) створив першу на західноукраїнських землях «Граматику слов'яно-руську» та шеститомну «Історію карпатських русинів». Історик Денис Зубрицький (1777—1862) дослідив історію галицьких українців, корінного населен­ня краю в «Описі історії народу руського».

На національне відродження слов'ян, як і інших пригноблених на­родів Австрійської імперії, впливали здобутки угорців (мадяр) у бороть­бі проти онімечування, а особливо — заміна середньовічної латини угорською мовою як офіційною мовою королівства. Однак угорці самі здійснювали мадяризацію слов'ян. Це ставало поштовхом для активіза­ції національних прагнень слов'ян, зокрема закарпатських русинів, які перебували у складі Угорського королівства.

 

 

   Тема.    Особливості  політичного,  суспільного та економічного життя  

    Російської імперії

 

У період 1815—1847 рр. Російська імперія стала найбільшою за площею дер­жавою світу, що простягалася на величезних територіях Східної Європи, Північ­ної Азії та частині Північної Америки (Аляска). На відміну від європейських колоніальних імперій, які складалися з метрополії та заморських володінь, Російська імперія мала єдину територію. Населення імперії впродовж першої половини XIX ст. збільшилося від 37 до 69 млн. осіб, переважно завдяки приєд­нанню нових територій — Фінляндії, Царства Польського, Бессарабії, Північно­го Казахстану. Основна частина населення заселяла центральні й західні губер­нії, а на величезній території Сибіру проживало лише 3 млн. осіб. Середня тривалість життя становила 27,3 року (у Великій Британії — 31,5 року) унаслі­док великої дитячої смертності, нерозвиненості медичного обслуговування, пе­ріодичних епідемій. За складом населення Російська імперія була багатонаціональною державою. її народи сповідували всі світові релігії (християнство, іслам, буддизм), однак статус державної релігії мало лише православ'я.

За своєю структурою російське суспільство було фактично феодальним із поділом на привілейовані (дворянство, духівництво, купецтво, козацтво) і непривілейовані стани (селянство і міщанство). Найбільшим за кількістю станом було селянство — понад 30 млн. осіб. Із них близько 20 млн. складали кріпосні селяни. Вони вважалися «хрещеною власністю» дворян-поміщиків, яких на той час у країні було майже 600 тис. осіб.

За своїм політичним устроєм Російська імперія була самодержавною (аб­солютною) монархією. Російський імператор вважався необмеженим прави­телем, відповідальним лише перед Богом. Конституції і парламентських ус­танов у країні не існувало. Правителями імперії в цей період були Олександр І (1801 —1825 рр.) і Микола І (1825—1855 рр.).

Олександр І на початку свого правління підтримував проекти перетворен­ня Росії на конституційну монархію, однак після розгрому Наполеона утвер­дився в думці, що саме самодержавство об'єднало народ для боротьби з фран­цузами, і він не бажає його скасування.

Правління Миколи І розпочалося жорстоким придушенням виступу дека­бристів, які представляли опозиційно налаштоване до самодержавства росій­ське дворянство та офіцерів. Микола І не підтримував ідей будь-яких змін в управлінні імперією та намагався «вдосконалити» його бюрократизацією та посиленням ролі поліції.

Однією з головних проблем внутрішньополітичного життя імперії стало кріпосне право. Ситуація, коли більшість населення були кріпосними селя­нами, становище яких нагадувало рабське, ставала дедалі небезпечнішою. Однак влада не наважувалася до рішучих змін, оскільки її опорою були дво­ряни — власники кріпосних.

Для національної політики імперії було притаманне здійснення щодо не­російських народів політики національно-культурної асиміляції, ігноруван­ня; особливостей національного походження та історичних традицій, здійс­нення їх русифікації. Будь-які спроби неросійських народів боротися за національні права придушувалися.

За рівнем економічного розвитку Російська імперія значно поступалася то­гочасним провідним країнам Заходу. Промислова революція розпочалася в країні на межі 30—40-х рр. XIX ст. і розгорталася дуже повільно. Їй заважала відсутність ринку вільнонайманої робочої сили та збуту продукції в умовах панування кріпосництва. Перші фабрично-заводські підприємства виникли в 30-х рр. XIX ст. в текстильній і гірничодобувній галузях промисловості.

Російська імперія була аграрною країною. Характер розвитку сільського господарства визначався пануванням кріпосницьких відносин. Урожаї були низькими, сільське господарство розвивалося за рахунок збільшення посів­них площ із використанням примітивної техніки. Чимало господарств зберігали натуральний характер. Російська зовнішня торгівля була спрямована на постачання сировини (зерно, льон, деревина, залізо) до Західної Європи та завезення промислового обладнання, предметів розкоші й так званих «ко­лоніальних товарів» (чай, кава, прянощі).